Вивчення і популяризація життя і творчості видатних особистостей рідного
краю, на нашу думку, сприяє розвитку особистісної культури як невід'ємної
частини духовності, вихованню смаку, шанобливого ставлення до
історико-культурної спадщини.
Існує загадковий зв’язок людини
з місцем її проживання. Ним відає геній
місця, який пов’язує інтелектуальні, духовні, емоційні явища з їх
матеріальним середовищем. Усвідомлення унікальності й неповторності “своєї
території” надзвичайно важливе зараз, коли відбувається процес
самоідентифікації особи, нації. В нас були свої герої, які гідно боролися,
вмирали та перемагали в ім’я власної вільної держави, —
старшини Армії УНР. 12 серпня 2015 року відзначили 125 років від дня народження борця за незалежність Олександра Йосиповича Вишнівського.
1.1.
Життєвий шлях героя
Майбутній старшина української армії Олександр Йосипович Вишнівський
народився 12 серпня 1890 року в невеликому с. Заливна Олександрівського повіту
Катеринославської губернії (нині – с. Заливне Терсянської сільської ради
Новомиколаївського району Запорізької області). Закінчив Чугуївське військове училище у ранзі підпоручника та
був направлений до піхотного полку 34-ї дивізії, який розташовувався у Катеринославі (тепер – Дніпропетровськ). (рис. 1.1)
РИС.1.1
Під час Першої світової війни Вишнівський потрапив до німецького
полону й змінив кілька таборів для полонених, допоки не опинився у Ганноверіш
Мюнден. На той час, 1917 рік, у таборі на ниві українізації активно працював Союз Визволення України. У лютому 1918
року, під час формування німцями із полонених українців Синьожупанних дивізій, Вишнівський очолив сотню піхоти
у 1-му українському козачому полку ім. П. Дорошенка. Враховуючи брак
старшинських кадрів, сотника було переведено до 4-го Синьожупанного полку, де
він очолив курінь. Скориставшись безхребетністю Української Центральної Ради, німецька
влада, ледь не одразу ж після сформування, роззброїла синьожупанників.
Олександр Вишнівський опинився на вулиці й за часів Гетьманату Скоропадського влаштуватися на військову службу так і
не зміг.
Після війни Вишнівський жив у еміграції в Німеччині, а з 1949 року
виїхав до США, де оселився у Детройті. Займався
написанням досліджень та спогадів з історії українських визвольних змагань,
збирав документи та матеріали Армії УНР.
Останні роки Вишнівський змагався вже не за життя, а за глибоко
заслужений спокій. Саме з виразом спокою на його змученому хворобою обличчі застав Покійного
о. О. Биковець з Дружиною Генерала, прибувши в лікарню після Божественної
Літургії в неділю 12 жовтня, викликані старшою медсестрою.
Після
важкої хвороби о 10.30 ранку у неділю 12 жовтня 1974 року в американському
місті Детройт помер генерал Олександр Вишнівський,
лицар Залізного Хреста, старшина Дієвої Української Армії. Похоронні відправи
відбулися 13 і 14 жовтня. На парастасі 14 жовтня в похоронному закладі Микола Янов
репрезентував традиційно – національну Козацьку організацію. На другій панахиді
по померлому були присутні представники комбатантських організацій з прапорами
Січових Стрільців і Дивізійників та
старшини і вояки Армій УНР та УПА, представники громадських організацій і
делегацій молодіжних організацій СУМ, Пласт та ОДУМ з прапорами. Вступне слово про Багатиря сказав о. О. Биковець, а про службу Батьківщині, про хоробрість і поранення
тричі в боях за волю України говорив бойовий товариш Небіжчика генерал М. Крат. Кінцеве слово сказав Преосвященний Єпископ
Петро. Поховали генерала на цвинтарі в Бавинд Бруці 15 жовтня, покривши обличчя найвищою козацькою посмертною
нагородою - "Червоною Китайкою", згідно з віками освяченою традицією. (рис. 1.2).
РИС.
1.2
Пам’ятник на могилі Вишнівського в Детройті [електронний ресурс]
1.2.
Перебування на службі в УНР
На 25-му
році незалежності України поступово приходить розуміння того, що наша історія
трохи інша. Не така, як ми звикли сприймати. І революція в Запоріжжі була аж ніяк не
червоною, а жовто-синьою. І та "червоність", яка правила нашою
країною, була насаджена ззовні. Разом з тим, ми повинні розуміти, що і
земляки-запорожці були активними учасниками Української революції не лише в
рідних краях, а й по всій території нашої Батьківщини.
До лав української армії Вишнівський повернувся після
перемоги військ Директорії над силами Скоропадського. З
ініціативи С. Петлюри
наприкінці грудня 1918 року у Києві почалося відродження формацій
Синьожупанників. Він увійшов до складу комісії, яка займалася формуванням нових
підрозділів, а згодом став помічником командира 1-го Синьожупанного полку М.
Вовчка-Пащенка, прийняв присягу на вірність УНР
(додаток А)
Вже 1-го лютого 1919 року
синьожупанників було відправлено на лівий берег Дніпра прикривати
рештки Армії УНР, які відступали під натиском більшовицьких військ. Після цього
полк опинився у Василькові під Києвом, де отримав своє перше бойове хрещення в
другій половині лютого. У березні в боях під містом Вчорайше (тепер
Ружинський район Житомирської області) командир синьожупанників Вовчок-Пащенко
не зміг контролювати ситуацію й за таких умов Вишнівський перебирає командування
полком.
В той же час полк перейшов у
підпорядкування начальника 7-ї кадрової дивізії М. Шаповала. Сам же колишній
командир синьожупанників Марко Вовчок-Марченко незабаром був розстріляний
більшовиками.
Після захоплення наприкінці березня більшовиками Жмеринки, війська Армії УНР були розділені навпіл. За
таких скрутних обставин командир полку Синьожупанників не впав у відчай − Вишнівський
вивів свою частину до річки Збруч, паралельно
роззброївши збільшовичений Бессарабський полк, отримавши значну кількість
зброї, якої так не вистачало українським військам протягом усього часу
Української революції.
Протягом кінця квітня - середини травня
полк Вишнівського перебував за Збручем, де ніс охоронну службу.
Від кінця травня синьожупанники знову
беруть участь у бойових діях: Кам'янець-Подільський, Нова Ушиця теперішньої
Хмельницької області, де полк отримав нову нумерацію (7-й Синьожупанний полк
3-ї пішої дивізії), Вапнярська та Піщанська операції на території Вінницької
області. У останній Вишнівського було поранено й до кінця осені 1919 року він
перебував у Вінницькому шпиталі на лікуванні.
Після одужання Вишнівський повернувся до
Наддніпрянської армії, де очолив залишки розгромлених білогвардійцями
синьожупанників, об'єднаних у 3-й окремий кінний пол.
Невдовзі, після повернення до війська,
Олександр Вишнівський був відправлений на переговори з Українською Галицькою
Армією, внаслідок яких УГА підпорядкувалась штабу Армії УНР. 1-го січня
галицькі збройні сили перейшли на сторону більшовиків і Вишнівський повернувся
до Наддніпрянської армії, де очолив залишки розгромлених білогвардійцями
синьожупанників, об'єднаних у 3-й окремий кінний полк. На чолі цього полку
Вишнівський пройшов бойовими шляхами славного Зимового походу Армії УНР по
тилах Червоної і Добровольчої армії. Чи має аналоги світова військова історія?
Не знаємо, але те, що вчинили знеможені боями і втратами бійці української армії
- не інакше як подвиг. Почалося все з того, що до кінця листопада 1919 частини
Армії УНР, знеможені від тифу, опинилися в так званому "Трикутнику смерті",
коли були затиснуті арміями супротивників ( поляків, більшовиків і
білогвардійців) в межах Любар-Чортирія- Миропіль. У цій ситуації командування українських військ прийняло рішення
здійснити рейд українськими землями по тилах більшовиків і білогвардійців, щоб
вийти з «трикутника», зберегти армію і підняти бойовий дух жителів окупованих
територій.
Відзначимо, зокрема, що боротьба за залізничний
вузол станцію Вапнярка
липня 1919 року
була однією з ключових битв періоду Української революції.
Саме за ці бої
третя дивізія Армії УНР під командуванням полковника Олександра
Удовиченка
отримала назву "Залізна". Сам Удовиченко доповідав про бої
начальнику штабу
армії наступне: " За минулу добу дивізія перебувала в тяжких
боях, в ніч з 27
на 28 цього липня ворог вчинив нічну атаку на ст. Вапнярка з лісу,
що на схід від
цієї станції. Розпочався тяжкий нічний бій з переважаючими силами
ворога. 2-й і
3-й курені 9-го пішого стрілецького полку, під керуванням старшини
куреня Чміля,
які займали станцію, стійко відбивалися.
Самий вокзал переходив чотири рази з рук
до рук, бій провадився виключно
рукопаш і
гранатами. На 24 годину 27 липня ми мусили залишити станцію Вапнярку
через
переважність сил ворога. Але на світанку 28 липня ми знову перейшли в
контрнаступ і,
розбивши ворога, зайняли станцію Вапнярку. Ворог на одному тільки
двірці втратив
28 забитих; у нас забитий ручною гранатою командир 8 сотні і 8
козаків 9-го
полку, командир куреня легко ранений в обличчя. Одночасно ворог
повів наступ на
7-й Синій полк, що боронив село Вербове,але зазнавши втрат,
відступив. Синій
полк мав втрати, головним чином раненими.
28 цього липня о 12 год. дня 7-й Синій
полк і частина 9 стрілецьго полку знову
відбили атаку
ворогу на село Вербове з боку Крижополя. О 16-й годині ворог знову
заатакував село
Вербове, але наші частини перейшли в контратаку і на плечах
розбитого ворога
вдерлися в село Крижопіль, яке обсадили. Ворог відступив на
полустанок
Княже. В нас тяжко ранено командира 1-го куреня 7 Синього полку,
одного сотенного
командира, і забито кілька старшин і багато козаків.
...До пізньої
ночі на різних відтинках цього фронту точився бій. Тяжкість бою збільшував дощ.
На відтинку Марківка-Савчине ворог цілий день вів наступ на 8-ий
Чорноморський
полк, але ж усюди був збитий. Частини дивізії ведуть уже 4-й день безперервний
бій і страшенно втомилися. Почувається великий брак набоїв. Проти
дивізії , з
допиту полонених та огляду забитих , виявлено такі ворожі частини : 54, 399
совєтські полки , учебний Одеський батальйон, 1, 2, 3 і 4 Басарабський полк і
ще деякі частини, назви яких точно ще не встановлено. Надвечір розвідка донесла
про рух колон ворога з боку Тульчина на ст. Вапнярка. Кидається у вічі
стійкість, виявлювана ворогом і гарне озброєння та одяг козаків. Деякі частини
ворога були в шлемах - касках...".[3]
У підсумку до травня 1920 року українські війська пройшли 2500 км і провели більше 50
успішних боїв на території нинішніх Житомирській, Київській, Черкаській,
Кіровоградській,
Миколаївській,
Одеській.
Під час оборонних боїв 10 липня 1920 року
військовика знову було поранено і його права рука навіки залишилася
непрацездатною, через що він вже не міг повернутися до лав діючої армії. Фронтова рана вплинула і на
місце подальшої роботи Вишнівського: оскільки фізично працювати він не міг, то
радо прийняв пропозицію земляка із Запоріжжя генерала
Зелинського очолити його канцелярію.
Отже, у ході дослідження ми переконалися, що він є взірцем самовідданого служіння Україні,
а громадянська позиція поставила його в один ряд зі славними борцями за волю і
незалежність нашої держави. Адже за
увічненням пам’яті героя уважно стежать не лише в Україні, але й серед діаспори
у Канаді, США, Австралії, у Світовому конгресі українців.
Немає коментарів:
Дописати коментар